Авторизация

Карта сайта

Последние поступления

Образ Шевченко в контексте задач модернизации общественного сознания и формирования исторической памяти в Казахстане

     В Казахстане с 2017 года системно реализуются положения программной статьи Первого Президента РК – Елбасы Н.А. Назарбаева «Взгляд в будущее: модернизация общественного сознания», направленной на гуманитарное сопровождение реформ в политической и экономической сферах, обеспечение последовательности и итоговой успешности их реализации. Главой государства перед казахстанским обществом поставлена амбициозная задача – стать единой нацией сильных, в том числе и в духовном смысле, людей.

     Одна из ключевых идей программы Духовного Обновления заключается в том, что успех модернизации будет невозможен без сохранения своей культуры, собственного национального кода, национального духа, лучших традиций, обычаев, языка, литературы. Это именно та платформа, которая призвана соединить горизонты прошлого, настоящего и будущего народа, обеспечить межкультурное и конфессиональное согласие, поэтому широкая популяризация уникального культурно-исторического наследия Казахстана становится одной из наиболее актуальных задач современной науки.

     Н.А. Назарбаев особенно подчеркивал, что для казахов святы мудрость Абая, перо Ауэзова, проникновенные строки Жамбыла, волшебные звуки Курмангазы, вечный зов духа предков аруаха. В год 175-летия Абая есть основания говорить о том, что мудрость поэта и призывы к раскрытию самых лучших качеств людей, правила общежития, заключенные в «Словах назидания», понятны представителям всех этносов. Из мира национальных культур в общепланетарную сокровищницу приняты имена Пушкина, Навои, Кашгари, Тукая, Гёте и многих других. Украинская культура также подарила миру своего героя и гения – Тараса Шевченко, чей образ, ставший заметным и ярким культурно-историческим символом, имеет для Казахстана, безусловно, особое значение, может рассматриваться как один из факторов упрочения модели межэтнического согласия, гордости за культуру страны, движения к дальнейшей консолидации казахстанского общества.

     Что сегодня новые поколения могут взять из Шевченко? Оказывается, что не так уж и мало важных идей и призывов – патриотизм, любовь к родине, прекрасное знание и понимание народной жизни, национальных традиций, верность родному языку, друзьям, готовность самопожертвования, протест против угнетения, бесправия и неравенства, вера в Добро и Справедливость, преданность своим идеалам, жизненная стойкость, открытость миру, искренняя увлеченность и уважение к культуре других народов, готовность принять другую культуру как свою, а своей делиться с другими и многое другое.

     Шевченко интересен как фигура мирового уровня прежде всего потому, что в полной мере отражал национальную самобытность, уникальность и оригинальность своего народа. Общемировое признание пришло через национальное, и в этом заключается один из важных уроков! Уважение к другим народам родилось из любви к своему народу. Иначе не был бы так выразительно и в деталях описан и навсегда зафиксирован казахский быт в поэзии, повестях, дневнике, многочисленных рисунках Кобзаря.

     Шевченко провел на территории современного Казахстана почти 10 лет (1848 – 1857 гг.), лично наблюдал жизнь казахов. Образы народа и природы степей Приаралья и Мангышлака, Аральского и Каспийского морей нашли отражение в его литературном творчестве и изобразительном наследии – более 120 поэтических произведений, более 350 рисунков и картин, посвященных Казахстану. Шевченко, насколько было возможно в его условиях, проникал в казахскую культуру – узнавал язык, слышал народные песни, знакомился со степным бытом, проявлял симпатию и привязанность. Важно отметить, что Шевченко чаще всего использовал правильный этноним «казахи/кайсаки», а не принятый в то время официальный «киргизы», что тоже многое говорит об отношении к народу.  

     В литературе встречаются, к сожалению, распространенные мнения, что для Шевченко казахский период жизни был «темным временем», «трагедией одиночества», «наказанием пустыней», «отбыванием срока», «незапертой тюрьмой» и т.п. На самом деле, беспристрастный взгляд убеждает, скорее, в обратном – в итоге это оказалась счастливая судьба. Для Тараса – один из наиболее плодотворных периодов творчества, для Казахстана – одна из немногих в то угнетенное время возможностей выйти, как бы сегодня сказали, в «информационное пространство».      

     Не удивительно, что в современных публикациях неоднократно подчеркивается мысль о том, что для казахов Шевченко уже давно свой, человек, который глубоко прочувствовал положение, боль и чаяния народа в тот период истории. Искренним ответным порывом стали почетные эпитеты «акын Тарази», «народный посол», «певец Независимости». Кроме того, творческое наследие Шевченко – органичная часть общеказахстанской культуры, его имя известно всем жителям страны. В этом смысле общечеловеческие грани гениальности поэта и художника по своему значению превзошли национальные черты, смогли естественным образом интегрироваться в культурное пространство большой и многоликой страны. 

     Уместно вспомнить, что приближается дата, которую в определенной степени можно считать 100-летием казахстанского шевченковедения – в марте 1922 года в краевой газете «Степная правда» (Оренбург) опубликована, вероятно, первая статья о Шевченко и его пребывании на Мангышлаке. Символично, что в 1934 году на Первом съезде писателей СССР казахский классик Ильяс Джансугуров с высокой трибуны отметил мировое значение творчества Шевченко.

     И сегодня, спустя почти 100 лет, Казахстан вновь проявил особое внимание к Великому Кобзарю – в ноябре 2019 года Казахстанским институтом общественного развития «Рухани Жаңғыру» были презентованы результаты исследования по проекту «Изучение вклада казахстанских этносов в историко-культурное наследие народа Казахстана». В базу данных, подготовленную ведущими экспертами, вошли 50 выдающихся деятелей, внесших значительный вклад в развитие Казахстана, в их числе – Тарас Шевченко. База данных оформлена в виде издания «Этносы Казахстана: личность, история, память» (Нур-Султан, 2019. 316 с.), выполненного по заказу Министерства информации и общественного развития Республики Казахстан при поддержке Администрации Президента Республики Казахстан и Ассамблеи народа Казахстана.

     В статье, посвященной Тарасу Шевченко, отмечается, что очарованный Казахстаном, Шевченко оставил заметный след в казахской культуре. Великий Кобзарь посвятил Казахстану сотни рисунков и стихов. Здесь провел он в изгнании 10 лет, но этот период его жизни был очень продуктивным. Поэт реализовал многие творческие замыслы, ярко запечатлел и воспел жизнь казахов, во многих своих творениях реалистично представил жизнь степняков. Творчество Шевченко стало неотъемлемой частью истории и культуры казахов, важной страницей истории духовного родства народов Казахстана и Украины. Отмечен вклад казахских писателей и поэтов, занимавшихся переводами произведений Шевченко, изучением его жизни и творчества.

     Казахстан, так искренне заинтересовавший Шевченко, безусловно, отвечает ему взаимностью. Казахстан на сегодня располагает наиболее представительным за пределами Украины опытом мемориализации, которая на протяжении длительного времени находила воплощение в следующих формах:

     - установлены памятники, бюсты и мемориальные доски,
     - действуют музеи и музейные экспозиции,
     - в библиотеках имеются собрания произведений Т.Г. Шевченко и издания, посвященные творчеству Кобзаря,
     - населенные пункты, улицы населенных пунктов, географические объекты названные в честь Шевченко,
     - украинские этнокультурные объединения Казахстана ежегодно проводят тематические культурно-массовые и просветительские мероприятия,
     - ряд школы носят имя Шевченко,
     -  раздел о Шевченко включен в школьный учебник по истории Казахстана для 8 класса,
     - многочисленные переводы произведений Шевченко на казахский язык, неоднократно осуществлены издания избранных трудов поэта, образы Шевченко созданы в казахской национальной литературе, кинематографе, изобразительном искусстве,
     - существует обширная научная, научно-популярна литература (статьи, книги) и публицистика о жизни и творчестве Шевченко в Казахстане,
     - к историческим и памятным датам регулярно проводятся научно-просветительские мероприятия,
     - выпущены памятные юбилейные монеты к 200-летию Т. Шевченко в 2014 г.,
     - шевченковские места включены в туристический контент в Мангистауской и Кызылординской областях,
     - СМИ и интернет-пространство Казахстана содержит разнообразные материалы о Шевченко.

     Поскольку в полном объеме история Шевченко в Казахстане еще не написана, то с учетом информации, систематизированной в таком виде, важно ответить на вопрос: «Каковы направления и формы современного шевченковедения в Казахстане?». Ответ можно дать, опираясь, с одной стороны, на имеющийся отечественный исследовательский опыт, с другой – на основные мировые научно-просветительские тенденции в этой области. Для Казахстана перспективными и актуальными могут быть следующие научно-издательские проекты:

     - изучение Мангистауского периода жизни и творчества Шевченко,
     -  анализа истории формирования и современного состояния казахстанской шевченкианы, обобщение всего накопленного историографического опыта, публикация неизданных ранее материалов, 
     - в контексте задач программы «Рухани жаңғыру» показать тесную связь творчества Шевченко с локальной историей конкретных местностей и объектов Западного Казахстана,
     - сравнительный анализ творчества Шевченко и других национальных классиков в русле компаративистики,
     - перевод произведений Шевченко на новую латиницу (с учетом опыта изданий 1930-х гг.). 
     - создание на базе одного из научно-образовательных учреждений специального исследовательского подразделения, позиционирование Казахстана как признанного центра в области шевченковедения на постсоветском пространстве и в мире.

     Эти задачи в полной мере соответствуют основным положениям программы «Рухани жаңғыру» и обозначенным Лидером Нации Н.А. Назарбаевым направлениям:

     1. «Туған жер», поскольку патриотизм начинается с любви к своей земле, к своему аулу, городу, региону, с любви к малой родине. В том числе, тематические подпрограммы «Тәрбие және білім» по формированию всесторонне и гармонично развитой личности на основе казахстанского патриотизма и общечеловеческих ценностей, «Рухани қазына» по формированию общенационального патриотизма через возрождение интереса и уважения к традициям, истории и культуре своей земли. Реализация этих программ предполагает организацию системной краеведческой работы, изучение региональной истории, восстановление культурно-исторических памятников и культурных объектов местного масштаба. Это особенно важно для молодых людей, которые в силу разных причин могут еще недостаточно знать и понимать местную историю, ее загадки и тайны.

     2. «Сакральная география Казахстана» («Духовные святыни Казахстана»). У каждого народа, у каждой цивилизации есть святые места, которые носят локальный, значимый только для местного сообщества, общенациональный, известный большому числу представителей этноса, или общемировой характер. Но все они образуют каркас национальной идентичности. Для этого вводятся в научно-познавательный оборот уникальные и малоизвестные памятники истории и культуры. Получаемая в результате поиска информация может побудить читателей к активной музейно-краеведческой работе, начиная со школьного уровня, продолжению увлекательных поисков, изучению малоизвестных страниц локальной истории. Немало значимых, священных для казахов мест Западного Казахстана, Арало-Каспийского региона нашли отражение в художественном и изобразительном наследии Шевченко.

     3. Направление «Современная казахстанская культура в глобальном мире» ориентировано на обеспечение конкурентоспособности национальных культур. Обращение в различных формах к всестороннему изучению наследия мировых классиков, связанных волею судьбы с Великой Степью, способно сделать Казахстан интереснее и привлекательнее для окружающего мира через позиционирование его как пространства, давшего явления культуры мирового значения. В этом смысле Шевченко предстает как один из Великих деятелей Великой степи. 

     Таким образом, личность и творчество Тараса Шевченко играют важную роль в формировании исторической памяти и консолидации народа Казахстана. Сегодня, когда активно и совершенно обоснованно реализуется проект по презентации новых лиц Казахстана, не менее значима и работа по популяризации «лиц истории», которые создавали славу и формировали фундамент общенационального культурного кода.

                                                 Д.А. Черниенко,
кандидат исторических наук, старший научный сотрудник
Института истории государства КН МОН РК
член Оргкомитета Международных Шевченковских чтений

 9 марта 2020 г. 

 

 

180 лет назад вышло первое издание «Кобзаря» Шевченко

   26 апреля в 1840 году в Санкт-Петербурге тиражом 1000 экземпляров вышел первый сборник стихов Тараса Шевченко, изданный на средства Петра Мартоса, в которую вошли восемь произведений: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Из них первые 100 экземпляров имели 115 страниц текста, но большинство после вмешательства цензора были изъяты и уничтожены еще до начала продаж, и около десяти, которые Тарас Шевченко подарил друзьям, остались. Единственный известный экземпляр, имеющий 115 страниц текста, который принадлежал Тарасу Шевченко и был изъят у него во время первого ареста, находится в Санкт-Петербурге, а остальные книги имеют 114 страниц.

Подробнее...

Календарь публикаций

Июль 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
29 30 1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31 1 2

У середині XX ст. Південний Урал поступово стає регіоном, де дослідницька діяльність у галузі вивчення історії і культури місцевого українського населення набувала відносно регулярний характер. Це стало можливим завдяки декільком фольклорно-етнографічним експедиціям 1930-40-х рр., які були проведені на теренах Башкирії ленінградськими (О. Біжкович, Н. Колпакова), московськими (Є. Померанцева) та київськими (М. Береговський, М. Плисецький та ін.) вченими, а також серії публікацій про долю і творчість Т. Шевченка у засланні в Оренбурзькому краї (І. Ізотов, М. Прянішніков, О. Ведмицький та ін.).

Найбільш слабко вивченою залишалась історія переселенського руху, особливо в Оренбуржжі, де даний напрямок оживає у результаті активної краєзнавчої роботи Сергія Олександровича Попова. У новітній науковій літературі його діяльність вже піддавалась розгляданню, але лише як форма місцевої краєзнавчої роботи [2, 3]. Мета статті – проаналізувати наукові твори С.А. Попова, що присвячені українському населенню, визначити роль його дослідницької діяльності у контексті як регіональної історичної науки, так і в українознавстві загалом.
Одна з найбільш яскравих сторінок післявоєнної україністики Південного Уралу є пов’язаною з іменем С.О. Попова (1905–1986) – уродженця Коми краю селянського походження, історика, етнографа, краєзнавця, музейного співробітника, педагога. Після закінчення гімназії і педагогічного технікуму у рідному Сиктивкарі у 1926-1930 рр. він навчався на етнологічному факультеті Московського університету. Збираючи етнографічний та лінгвістичний матеріал у себе на батьківщині, з середини 1920-х рр. друкує перші нариси у місцевій пресі і наукових виданнях. У 1930-1933 рр. викладав у технікумі, завідував Комі обласним краєзнавчим музеєм. Але у 1930-х рр. радянське краєзнавство повсюдно опиняється під ідеологічною критикою і розгромом під приводом необґрунтованих звинувачень у націоналізмі, багато вчених було репресовано. Разом із колегами у жорнова репресій попав й С.О. Попов, його було заарештовано у квітні 1933 р. і у січні 1934 р. відправлено у трьохрічне заслання до Казахстану (Алма-Ата). У засланні С.О. Попов зміг продовжити діяльність у якості співробітника республіканського музею Казахстану, де він і залишився після закінчення свого терміну у 1936 р. Пізніше, у 1938-1942 рр. працював у Північно-Казахстанському обласному музеї у Петропавловську.         
Після Великої вітчизняної війни у 1946 р. С.О. Попов прибув до Чкалова, де заочно навчався і викладав на філологічному факультеті педагогічного інституту, а з липня 1948 р. перейшов на посаду наукового співробітника, згодом завідувача відділом дорадянського періоду Чкаловського обласного краєзнавчого музею (нині – Оренбурзький губернський історико-краєзнавчий музей). С.О. Попов прожив в Оренбурзі майже 40 років, став «літописцем землі оренбурзької», «професором краєзнавства», одним з найкращих знавців історії краю та міста. Важливі дані про професійне становлення і повсякденне життя вченого дають автобіографія та інші архівні документи його особистої справи [4]. У якості музейного співробітника з’явились можливості для проведення вже не тільки «кабінетної», але й справжньої польової роботи. З першого року перебування у музеї С.О. Попов запроваджував регулярні і численні поїздки і пішохідні подорожі по районах області, виявляючи і збираючи цікаві стародавні речі, записуючи і вивчаючи топографічні назви, історичні розповіді, фольклорні твори від місцевих старожилів. Етнографічні колекції обласного краєзнавчого музею регулярно поповнювались результатами експедицій, під керівництвом С.О. Попова створювались тематичні експозиції.         
Найбільш активна експедиційна діяльність історика припадає на кінець 1940-х – початок 1950-х рр. Незабаром вчений закономірно перейшов від збирання джерел до глибокого вивчення різних аспектів процесу складання багатонаціонального населення області, що стало головною темою його наукових інтересів. Одним з народів, що залучили його увагу, були українці, які на етнічній карті регіону у тій час займали вже достатньо помітне місце. Найвелика за обсягом і найгрунтовна за змістом праця по цій темі – стаття про поселення українців в Оренбурзькому краї, що була надрукована у ювілейному збірнику «Велика дружба» 1954 р. до 300-річчя поєднання України з Росією  [1]. За оцінками фахівців, саме у цій роботі проявились усі найкращі якості С.О. Попова – ґрунтовність у розробці теми, наукова сумлінність, уважне і дбайливе відношення до історичних джерел, прагнення не обмежуватися окремими прикладами, а створювати за можливістю загальну картину [3, 362]
У статті С.О. Попов ставить ціль «простежити складання українського населення на території нинішньої Чкаловської області у дореволюційні часі та ознайомити з історією заснування окремих українських населених пунктів» [6, 61]. Автор відзначає багатонаціональний склад населення області, де «відвічними насельникамі» є башкири і казахи, а всі інші народи, у тому числі українці, з’явилися відносно недавно – протягом останніх 200 років. Дослідження було проведено на широкій джерельній базі (архівні матеріали, дані статзвітності, переписи різного часу, наукові твори дореволюційних і радянських авторів) і охоплює значний період від 20-х рр. XVIII ст. до середини XX ст., показуючи основні вехи у процесі освоєння українцями Південного Приуралля.
За структурою стаття складається з вступу і шості розділів. У короткому вступі йдеться про враження Т.Г. Шевченка від степового краю, його описання українського побуту. Перший розділ є присвяченим історії переселення українського селянства, яку С.О. Попов розділяє на чотири етапи:
1. Переселення українців у XVIII ст. у період військової і поміщицько-дворянської колонізації краю. Цей етап охоплює час від 1737 р. (заснування Ілецького містечка) до 1742 р. (заборона Сенатом на подальший набір «малороссийцев»). У цей період виникають перші українські поселення, але вони проіснували зовсім недовго.
2. Переселення українців з початку XIX ст. до 1860-х рр. у період дореформеного розвитку Росії. До кінця цього періоду С.О. Попов налічує 12 українських селищ – Островне, Кардаїловка, Краснохолм, Белозьорка, Дедуровка, Буланово, Кочубєєвка, Слоновка, Новочеркаська, Николаївка, Богдановка, Філіпповка, де загалом проживало близько 14 тисяч осіб. Майже всі села знаходились в межах Оренбурзького повіту, на відстані приблизно 100 км навколо Оренбурга, лише два з них у західній частині краю [6, 65]. Автором відмічено, що історія їхнього виникнення залишається доки недостатньо вивченою. Окрім вищеназваних селищ українці жили разом з іншими народами ще в декількох населених пунктах Оренбурзького краю.
3. Переселення українців з 60-х рр. до кінця XIX ст. у період пореформеного розвитку Росії. С.О. Попов розділяє думку, що «розвиток капіталізму, проведення селянської реформи і розкладання селянського господарства» посилило переселенський рух у Росії до її окраїн через розшарування селянства і малоземелля бідняків та середняків, ухід до районів, де мався «достатній земельний простір». У результаті за 1860-90-і рр. кількість українців в Оренбурзькому та Орському повітах збільшилась у три рази, а в Бузулукському – у чотири рази [6, 70]. Українське населення з’являється тепер і у південно-західній частині краю, а також у зауральських казахських степах. Переселенці поселялись або окремим українським селищем, або сумісно із іншими засновували спільне село. С.О. Попов простежує історію виникнення окремих поселень у ці часі відповідно із сучасною йому адміністративною картою області, приводячи інформацію по 15 населених пунктах у 10 районах [6, 70–72].
4. Переселення українців на початку XX ст. (до 1914-1917 рр.). Активізація переселенського руху у цей період є пов’язаною, на думку С.О. Попова, із провалом спроби уряду вирішити земельне питання, подальшим погіршенням положення селянської маси. За матеріалами переписів спостерігається стійкий ріст чисельності українців в Оренбурзькому краї: 38905 у 1897 р. і 74219 у 1920 р. С.О. Попов наводить дані про українські села, охоплюючи 8 районів і 18 населених пунктів (головним чином дається час заснування, походження назви, кількість землі, господарств, указується, звідки прибули переселенці тощо). Особливо інтенсивно приплив переселенців йшов у межах колишньої Тургайської області, у південно-східні землі, казахські степи. Якщо у 1897 р. тут не було жодного українського селища, то за переписом 1920 р. їх нараховувалось вже 78 [6, 75].
Оперуючи статистичними даними, С.О. Попов приходить до висновку, що до 1860-х рр. приплив українського населення був незначний, із 60-х рр. до кінця XIX ст. спостерігається більш підсилений приплив, з початку XX ст. до 1917 р. іде вже масовий наплив українського населення у межі області [6, 77]. Після 1917 р. із рішенням земельного питання одна з головних причин переселення відпала і далі вже ішов процес переважно природного росту українського населення. 
Особливу увагу С.О. Попов приділяє тому, з яких місць ішло переселення до Заволжя і Уралу. Якщо у першій половині XIX ст. переселялись в основному зі східних районів України, то у другій половині XIX і на початку XX ст. переселялись вже представники самих різних губерній – Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Таврійської, Одеської, Катеринославської та ін. Часто переселенці на новому місці давали назву своєму селищу за іменем рідного в Україні.
Серед інших питань, які цікавили С.О. Попова – обставини переїзду на нове місця проживання і придбання землі, соціально-економічне становище селян. Дослідник посилається не тільки на офіційну статистику, але й на художні твори, що яскраво показують важку долю селян-переселенців – картини С. Іванова, Л. Попова, нариси Г. Успенського, М. Прянішнікова, спогади старожилів, фольклорні записи.
Незважаючи на всі труднощі, що виникали у дорозі і у засвоєнні на новій батьківщині, українці зробили великий внесок у господарський розвиток краю. Перш за все, відмічено використання волів як робочої тварини, широке розповсюдження свинарства, птахівництва, городництва. У якості підтвердження наводяться уривки з повістей Т. Шевченка, а також описи деяких сіл, що були зроблені у кінці XIX ст. Загальний висновок С.О. Попова полягає в тому, що розширення районів хліборобства і розвиток окремих галузей сільського господарства у зауральській частині області є пов’язаним у першу чергу із переселенцями-українцями. Саме через них казахське населення, яке переходило від кочового скотарства до землеробства, більше всього отримувало практичних навичок [6, 82].
С.О. Попов торкається й питання про характер розміщення українців у сучасний йому період: більш ніж 150 тисяч українців розселені на території області надто нерівномірно. За даними перепису 1926 р. з 3767 населених пунктів коло 300 можна вважати «українськими», не рахуючи тих, де українці живуть разом із росіянами та іншими народами. Більш ніж половина українців живе у східних районах на лівому березі Уралу, менше всього – у західних та північно-західних районах. За статистикою по окремих районах частка українців коливається від 22,2% у Ташлінському до 42,2% у Ак-Булакському районі. Найбільш великими селами із переважно українським населенням як і раніше є Ак-Булак, Адомовка, Буланово, Беляєвка, Чорний Отрог, Домбаровка, Красний Холм, Богдановка та ін. [6, 82].
Заключний сюжет дослідження присвячений дружнім стосункам українців з іншими народами краю. У заволзьких, оренбурзьких, казахських степах українці вступали до тісних економічних і побутових зв’язків із місцевим сусіднім населенням – росіянами, казахами, башкирами, мордвою, чувашами та ін., засвоювали лексичний склад і граматичну структуру інших мов. Але більшість українців зберігала свою рідну мову і почасти свій національний одяг [6, 84].    
У вказаному збірнику було надруковано відредагованого і скороченого варіанту багаторічних досліджень С.О. Попова. Чернетки та більш повні варіанти рукописів, що змістять докладні статистичні дані, додаткові приклади, загальні таблиці зберігаються тепер в архіві Оренбурзького губернського історико-краєзнавчого музею. Ці матеріали допомагають зрозуміти внутрішню «кухню» вченого, яка зазвичай схована від очей, відмітити особливості копіткої аналітичної роботи з історичними фактами. Порівняння тексту, що був оприлюднений, з архівними рукописами [7] дозволяють побачити, що, по-перше, сам автор працював над зміною структури і змісту, по-друге, ймовірно, для збірнику «Велика Дружба» були зроблені істотні правки.
Основні відміни заключні у наступному:
1. У рукописному варіанті наведено більш повну статистику, є відомості, які не потрапили до збірнику (наприклад, частка українців у загальній кількості населення області 9,1% – це друге місце; згадані 900 населених пунктів на 1860-і рр. і 617 (389 моноетнічних українських і 228 мішаних [9, 40–41]) за статматеріалами 1920-30-х рр.; є дані по окремих, найбільш великих селах за кількістю дворів і точної чисельності українців тощо.
2. Рукопис містить відомості, які взагалі не потрапили до друку. Наприклад, посилання на інформацію про історію сіл, яку отримано від місцевих мешканців за часи особистих подорожей С.О. Попова (у 1948 р. у Грачевському и Саракташському, у 1949 р. – Соль-Ілецькому, у 1950 р. – Халіловському, у 1952, 1955 рр. – Адамовському, 1953 р. – Ново-Сергієвському, Свердловському районах); розгорнутий опис українського селища; перелічення якостей, властивих українцям-переселенцям, які поступово освоюють безмежні оренбурзькі степи – невтомна праця, виключна любов до землі, працездатність, нескінченна енергія [7, 44].
3. У першому варіанті статті періодизація переселенського руху українців включає три етапи (події XVIII ст. виділені до окремого періоду тільки у надрукованому тексті), самі етапи обґрунтовані більш чітко.
4. У другому варіанті додаються розділи про господарчу діяльність переселенців і сучасний стан українців області.
Крім декількох варіантів підготовленої до друку статті в особистому фонді С.О. Попова містяться робочі матеріали, які вчений збирав протягом тривалого часу в архівах та польовими методами – виписки з документів, історичних досліджень, окремі нариси [9]. Серед цих матеріалів списки населених місць за даними 1866 р., статистичні таблиці по окремих селах за даними сільськогосподарського податкового обліку 1930 р., повні дані про чисельність і частку українського населення по районах області за переписами 1920 і 1939 рр., чернетка мапи, де показані основні «кущі» розселення українців, перелік хуторів, що виникали на соляному шляху, плани садиб побудування початку ХХ ст. у масштабі 1:100, конспективні виписки з наукових творів та багато іншого. 
Інтерес представляють також підібрані відомості по окремих районах, наприклад, про 22 населених пункти Адамовського району. Збереглись списки інформантів із вказаними прізвищами, часом народження, місцями переселення [8]. Цінними є також експедиційні щоденники і записи, замальовки, глосарії [5]. «Нарис про заселення Оренбурзького краю у XVIII ст.» включає виписки з архівних документів, чернетки статей, у тому числі про заснування Ілецького містечка [10,  37–38], перші поселення на Оренбурзькій лінії [10, 39–44], про які історична пам’ять зберегла тільки декілька топографічних назв.
За матеріалами С.О. Попова про українців та інші народи Приуралля у 1960-70-х рр. з’явилась серія газетних публікацій про історію сіл і міст Оренбуржжя, планувалась підготовка великої книги про заселення краю, але через особисті обставини у кінці свого життя вчений був примушений покинути Оренбург і повернутись до Сиктивкару. Пошуково-дослідна робота С.О. Попова, яка нараховує понад 30 друкованих творів і значну кількість ненадрукованих рукописів, отримала високу оцінку з боку наукових кіл уральського регіону, місцеві дослідники посилаються на його статті і до сих пір вони лишаються затребуваними новими поколіннями істориків.   

ЛІТЕРАТУРА

1. Великая Дружба: Сборник общественно-политических статей и литературно-художественных произведений, посвященных 300-летию воссоединения Украины с Россией. – Чкалов: Чкаловское книжное издательство, 1954. – 105 с.
2. Дубинин А.Н. С.А. Попов – исследователь истории украинцев Оренбуржья // Мысль. – Оренбург, 1996. – № 3. – С. 79–82.
3. Зобов Ю.С. Подвижник краеведения // Историки и исследователи Оренбургского края: историко-биографические очерки. – Оренбург: Изд-во ОГПУ, 2007. – С. ?–?
4. Личное дело С.А. Попова // Оренбургский губернский историко-краеведческий музей (далее – ОГИКМ). Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 1. – 39 арк.
5. Попов С.А. Документы по заселению Оренбургского края. Оренбургский уезд // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 3. – Б.н. – Рукопис.
6. Попов С.А. Из истории поселения украинцев в Чкаловской области // Великая дружба. – Чкалов: Чкаловское книжное издательство, 1954. – С. 60– 84.
7. Попов С.А. Из истории поселения украинцев в Чкаловской области // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 17. – 45 арк. – Машинопис.
8. Попов С.А. История заселения Адамовского района // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 7. – Б.н. – Рукопис.
9. Попов С.А. Материалы к очерку «Из истории поселения украинцев в Чкаловской области» // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 18. – 54 арк. – Рукопись. 
10. Попов С.А. Очерк о заселении Оренбургского края в XVIII в. // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 38. – 101 арк. – Рукопис, машинопис. 

Опубликовано: Чернієнко Д. Внесок С.О. Попова у вивчення українського населення Південного Уралу // Українознавство. – 2012. – Вип. 4.

Материалы разделов

Кто онлайн

Сейчас 90 гостей и ни одного зарегистрированного пользователя на сайте

Подписка