Авторизация

Карта сайта

Последние поступления

Украинский музыкально-драматический ансамбль имени Тараса Шевченко в Астане


  27 октября 2018 г. в рамках празднования 20-летия Астаны как столицы Казахстана в театре "Жастар" состоялся концерт Украинского музыкально-драматического ансамбля имени Тараса Шевченко из г. Братислава (Словакия). Коллектив ведет свою деятельность уже на протяжении 47 лет. Его истоки восходят к творчеству известного украинского драматурга и режиссера Юрия Августа Шерегия (1907–1990), автора 33 театральных произведений, педагога-методиста для актеров-любителей, историка театра, организатора культурных кружков.

Подробнее...
Обществу украинцев «Оберег» г. Астаны – 15 лет

     26 октября 2018 г. свое 15-летие Общество отметило городским фестивалем-отчетным концертом украинской культуры в столице Казахстана – Астане. Институт Тараса Шевченко присоединяется к поздравлениям в адрес «Оберега»! В рамках деятельности «Рады украинцев Казахстана», в состав которого входит Общество, «Оберег» выступал соорганизатором проведения в г. Астане Международных Шевченковских чтений (2012, 2014, 2018 гг.).

Подробнее...

Календарь публикаций

Ноябрь 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
29 30 31 1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 1 2

У середині XX ст. Південний Урал поступово стає регіоном, де дослідницька діяльність у галузі вивчення історії і культури місцевого українського населення набувала відносно регулярний характер. Це стало можливим завдяки декільком фольклорно-етнографічним експедиціям 1930-40-х рр., які були проведені на теренах Башкирії ленінградськими (О. Біжкович, Н. Колпакова), московськими (Є. Померанцева) та київськими (М. Береговський, М. Плисецький та ін.) вченими, а також серії публікацій про долю і творчість Т. Шевченка у засланні в Оренбурзькому краї (І. Ізотов, М. Прянішніков, О. Ведмицький та ін.).

Найбільш слабко вивченою залишалась історія переселенського руху, особливо в Оренбуржжі, де даний напрямок оживає у результаті активної краєзнавчої роботи Сергія Олександровича Попова. У новітній науковій літературі його діяльність вже піддавалась розгляданню, але лише як форма місцевої краєзнавчої роботи [2, 3]. Мета статті – проаналізувати наукові твори С.А. Попова, що присвячені українському населенню, визначити роль його дослідницької діяльності у контексті як регіональної історичної науки, так і в українознавстві загалом.
Одна з найбільш яскравих сторінок післявоєнної україністики Південного Уралу є пов’язаною з іменем С.О. Попова (1905–1986) – уродженця Коми краю селянського походження, історика, етнографа, краєзнавця, музейного співробітника, педагога. Після закінчення гімназії і педагогічного технікуму у рідному Сиктивкарі у 1926-1930 рр. він навчався на етнологічному факультеті Московського університету. Збираючи етнографічний та лінгвістичний матеріал у себе на батьківщині, з середини 1920-х рр. друкує перші нариси у місцевій пресі і наукових виданнях. У 1930-1933 рр. викладав у технікумі, завідував Комі обласним краєзнавчим музеєм. Але у 1930-х рр. радянське краєзнавство повсюдно опиняється під ідеологічною критикою і розгромом під приводом необґрунтованих звинувачень у націоналізмі, багато вчених було репресовано. Разом із колегами у жорнова репресій попав й С.О. Попов, його було заарештовано у квітні 1933 р. і у січні 1934 р. відправлено у трьохрічне заслання до Казахстану (Алма-Ата). У засланні С.О. Попов зміг продовжити діяльність у якості співробітника республіканського музею Казахстану, де він і залишився після закінчення свого терміну у 1936 р. Пізніше, у 1938-1942 рр. працював у Північно-Казахстанському обласному музеї у Петропавловську.         
Після Великої вітчизняної війни у 1946 р. С.О. Попов прибув до Чкалова, де заочно навчався і викладав на філологічному факультеті педагогічного інституту, а з липня 1948 р. перейшов на посаду наукового співробітника, згодом завідувача відділом дорадянського періоду Чкаловського обласного краєзнавчого музею (нині – Оренбурзький губернський історико-краєзнавчий музей). С.О. Попов прожив в Оренбурзі майже 40 років, став «літописцем землі оренбурзької», «професором краєзнавства», одним з найкращих знавців історії краю та міста. Важливі дані про професійне становлення і повсякденне життя вченого дають автобіографія та інші архівні документи його особистої справи [4]. У якості музейного співробітника з’явились можливості для проведення вже не тільки «кабінетної», але й справжньої польової роботи. З першого року перебування у музеї С.О. Попов запроваджував регулярні і численні поїздки і пішохідні подорожі по районах області, виявляючи і збираючи цікаві стародавні речі, записуючи і вивчаючи топографічні назви, історичні розповіді, фольклорні твори від місцевих старожилів. Етнографічні колекції обласного краєзнавчого музею регулярно поповнювались результатами експедицій, під керівництвом С.О. Попова створювались тематичні експозиції.         
Найбільш активна експедиційна діяльність історика припадає на кінець 1940-х – початок 1950-х рр. Незабаром вчений закономірно перейшов від збирання джерел до глибокого вивчення різних аспектів процесу складання багатонаціонального населення області, що стало головною темою його наукових інтересів. Одним з народів, що залучили його увагу, були українці, які на етнічній карті регіону у тій час займали вже достатньо помітне місце. Найвелика за обсягом і найгрунтовна за змістом праця по цій темі – стаття про поселення українців в Оренбурзькому краї, що була надрукована у ювілейному збірнику «Велика дружба» 1954 р. до 300-річчя поєднання України з Росією  [1]. За оцінками фахівців, саме у цій роботі проявились усі найкращі якості С.О. Попова – ґрунтовність у розробці теми, наукова сумлінність, уважне і дбайливе відношення до історичних джерел, прагнення не обмежуватися окремими прикладами, а створювати за можливістю загальну картину [3, 362]
У статті С.О. Попов ставить ціль «простежити складання українського населення на території нинішньої Чкаловської області у дореволюційні часі та ознайомити з історією заснування окремих українських населених пунктів» [6, 61]. Автор відзначає багатонаціональний склад населення області, де «відвічними насельникамі» є башкири і казахи, а всі інші народи, у тому числі українці, з’явилися відносно недавно – протягом останніх 200 років. Дослідження було проведено на широкій джерельній базі (архівні матеріали, дані статзвітності, переписи різного часу, наукові твори дореволюційних і радянських авторів) і охоплює значний період від 20-х рр. XVIII ст. до середини XX ст., показуючи основні вехи у процесі освоєння українцями Південного Приуралля.
За структурою стаття складається з вступу і шості розділів. У короткому вступі йдеться про враження Т.Г. Шевченка від степового краю, його описання українського побуту. Перший розділ є присвяченим історії переселення українського селянства, яку С.О. Попов розділяє на чотири етапи:
1. Переселення українців у XVIII ст. у період військової і поміщицько-дворянської колонізації краю. Цей етап охоплює час від 1737 р. (заснування Ілецького містечка) до 1742 р. (заборона Сенатом на подальший набір «малороссийцев»). У цей період виникають перші українські поселення, але вони проіснували зовсім недовго.
2. Переселення українців з початку XIX ст. до 1860-х рр. у період дореформеного розвитку Росії. До кінця цього періоду С.О. Попов налічує 12 українських селищ – Островне, Кардаїловка, Краснохолм, Белозьорка, Дедуровка, Буланово, Кочубєєвка, Слоновка, Новочеркаська, Николаївка, Богдановка, Філіпповка, де загалом проживало близько 14 тисяч осіб. Майже всі села знаходились в межах Оренбурзького повіту, на відстані приблизно 100 км навколо Оренбурга, лише два з них у західній частині краю [6, 65]. Автором відмічено, що історія їхнього виникнення залишається доки недостатньо вивченою. Окрім вищеназваних селищ українці жили разом з іншими народами ще в декількох населених пунктах Оренбурзького краю.
3. Переселення українців з 60-х рр. до кінця XIX ст. у період пореформеного розвитку Росії. С.О. Попов розділяє думку, що «розвиток капіталізму, проведення селянської реформи і розкладання селянського господарства» посилило переселенський рух у Росії до її окраїн через розшарування селянства і малоземелля бідняків та середняків, ухід до районів, де мався «достатній земельний простір». У результаті за 1860-90-і рр. кількість українців в Оренбурзькому та Орському повітах збільшилась у три рази, а в Бузулукському – у чотири рази [6, 70]. Українське населення з’являється тепер і у південно-західній частині краю, а також у зауральських казахських степах. Переселенці поселялись або окремим українським селищем, або сумісно із іншими засновували спільне село. С.О. Попов простежує історію виникнення окремих поселень у ці часі відповідно із сучасною йому адміністративною картою області, приводячи інформацію по 15 населених пунктах у 10 районах [6, 70–72].
4. Переселення українців на початку XX ст. (до 1914-1917 рр.). Активізація переселенського руху у цей період є пов’язаною, на думку С.О. Попова, із провалом спроби уряду вирішити земельне питання, подальшим погіршенням положення селянської маси. За матеріалами переписів спостерігається стійкий ріст чисельності українців в Оренбурзькому краї: 38905 у 1897 р. і 74219 у 1920 р. С.О. Попов наводить дані про українські села, охоплюючи 8 районів і 18 населених пунктів (головним чином дається час заснування, походження назви, кількість землі, господарств, указується, звідки прибули переселенці тощо). Особливо інтенсивно приплив переселенців йшов у межах колишньої Тургайської області, у південно-східні землі, казахські степи. Якщо у 1897 р. тут не було жодного українського селища, то за переписом 1920 р. їх нараховувалось вже 78 [6, 75].
Оперуючи статистичними даними, С.О. Попов приходить до висновку, що до 1860-х рр. приплив українського населення був незначний, із 60-х рр. до кінця XIX ст. спостерігається більш підсилений приплив, з початку XX ст. до 1917 р. іде вже масовий наплив українського населення у межі області [6, 77]. Після 1917 р. із рішенням земельного питання одна з головних причин переселення відпала і далі вже ішов процес переважно природного росту українського населення. 
Особливу увагу С.О. Попов приділяє тому, з яких місць ішло переселення до Заволжя і Уралу. Якщо у першій половині XIX ст. переселялись в основному зі східних районів України, то у другій половині XIX і на початку XX ст. переселялись вже представники самих різних губерній – Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Таврійської, Одеської, Катеринославської та ін. Часто переселенці на новому місці давали назву своєму селищу за іменем рідного в Україні.
Серед інших питань, які цікавили С.О. Попова – обставини переїзду на нове місця проживання і придбання землі, соціально-економічне становище селян. Дослідник посилається не тільки на офіційну статистику, але й на художні твори, що яскраво показують важку долю селян-переселенців – картини С. Іванова, Л. Попова, нариси Г. Успенського, М. Прянішнікова, спогади старожилів, фольклорні записи.
Незважаючи на всі труднощі, що виникали у дорозі і у засвоєнні на новій батьківщині, українці зробили великий внесок у господарський розвиток краю. Перш за все, відмічено використання волів як робочої тварини, широке розповсюдження свинарства, птахівництва, городництва. У якості підтвердження наводяться уривки з повістей Т. Шевченка, а також описи деяких сіл, що були зроблені у кінці XIX ст. Загальний висновок С.О. Попова полягає в тому, що розширення районів хліборобства і розвиток окремих галузей сільського господарства у зауральській частині області є пов’язаним у першу чергу із переселенцями-українцями. Саме через них казахське населення, яке переходило від кочового скотарства до землеробства, більше всього отримувало практичних навичок [6, 82].
С.О. Попов торкається й питання про характер розміщення українців у сучасний йому період: більш ніж 150 тисяч українців розселені на території області надто нерівномірно. За даними перепису 1926 р. з 3767 населених пунктів коло 300 можна вважати «українськими», не рахуючи тих, де українці живуть разом із росіянами та іншими народами. Більш ніж половина українців живе у східних районах на лівому березі Уралу, менше всього – у західних та північно-західних районах. За статистикою по окремих районах частка українців коливається від 22,2% у Ташлінському до 42,2% у Ак-Булакському районі. Найбільш великими селами із переважно українським населенням як і раніше є Ак-Булак, Адомовка, Буланово, Беляєвка, Чорний Отрог, Домбаровка, Красний Холм, Богдановка та ін. [6, 82].
Заключний сюжет дослідження присвячений дружнім стосункам українців з іншими народами краю. У заволзьких, оренбурзьких, казахських степах українці вступали до тісних економічних і побутових зв’язків із місцевим сусіднім населенням – росіянами, казахами, башкирами, мордвою, чувашами та ін., засвоювали лексичний склад і граматичну структуру інших мов. Але більшість українців зберігала свою рідну мову і почасти свій національний одяг [6, 84].    
У вказаному збірнику було надруковано відредагованого і скороченого варіанту багаторічних досліджень С.О. Попова. Чернетки та більш повні варіанти рукописів, що змістять докладні статистичні дані, додаткові приклади, загальні таблиці зберігаються тепер в архіві Оренбурзького губернського історико-краєзнавчого музею. Ці матеріали допомагають зрозуміти внутрішню «кухню» вченого, яка зазвичай схована від очей, відмітити особливості копіткої аналітичної роботи з історичними фактами. Порівняння тексту, що був оприлюднений, з архівними рукописами [7] дозволяють побачити, що, по-перше, сам автор працював над зміною структури і змісту, по-друге, ймовірно, для збірнику «Велика Дружба» були зроблені істотні правки.
Основні відміни заключні у наступному:
1. У рукописному варіанті наведено більш повну статистику, є відомості, які не потрапили до збірнику (наприклад, частка українців у загальній кількості населення області 9,1% – це друге місце; згадані 900 населених пунктів на 1860-і рр. і 617 (389 моноетнічних українських і 228 мішаних [9, 40–41]) за статматеріалами 1920-30-х рр.; є дані по окремих, найбільш великих селах за кількістю дворів і точної чисельності українців тощо.
2. Рукопис містить відомості, які взагалі не потрапили до друку. Наприклад, посилання на інформацію про історію сіл, яку отримано від місцевих мешканців за часи особистих подорожей С.О. Попова (у 1948 р. у Грачевському и Саракташському, у 1949 р. – Соль-Ілецькому, у 1950 р. – Халіловському, у 1952, 1955 рр. – Адамовському, 1953 р. – Ново-Сергієвському, Свердловському районах); розгорнутий опис українського селища; перелічення якостей, властивих українцям-переселенцям, які поступово освоюють безмежні оренбурзькі степи – невтомна праця, виключна любов до землі, працездатність, нескінченна енергія [7, 44].
3. У першому варіанті статті періодизація переселенського руху українців включає три етапи (події XVIII ст. виділені до окремого періоду тільки у надрукованому тексті), самі етапи обґрунтовані більш чітко.
4. У другому варіанті додаються розділи про господарчу діяльність переселенців і сучасний стан українців області.
Крім декількох варіантів підготовленої до друку статті в особистому фонді С.О. Попова містяться робочі матеріали, які вчений збирав протягом тривалого часу в архівах та польовими методами – виписки з документів, історичних досліджень, окремі нариси [9]. Серед цих матеріалів списки населених місць за даними 1866 р., статистичні таблиці по окремих селах за даними сільськогосподарського податкового обліку 1930 р., повні дані про чисельність і частку українського населення по районах області за переписами 1920 і 1939 рр., чернетка мапи, де показані основні «кущі» розселення українців, перелік хуторів, що виникали на соляному шляху, плани садиб побудування початку ХХ ст. у масштабі 1:100, конспективні виписки з наукових творів та багато іншого. 
Інтерес представляють також підібрані відомості по окремих районах, наприклад, про 22 населених пункти Адамовського району. Збереглись списки інформантів із вказаними прізвищами, часом народження, місцями переселення [8]. Цінними є також експедиційні щоденники і записи, замальовки, глосарії [5]. «Нарис про заселення Оренбурзького краю у XVIII ст.» включає виписки з архівних документів, чернетки статей, у тому числі про заснування Ілецького містечка [10,  37–38], перші поселення на Оренбурзькій лінії [10, 39–44], про які історична пам’ять зберегла тільки декілька топографічних назв.
За матеріалами С.О. Попова про українців та інші народи Приуралля у 1960-70-х рр. з’явилась серія газетних публікацій про історію сіл і міст Оренбуржжя, планувалась підготовка великої книги про заселення краю, але через особисті обставини у кінці свого життя вчений був примушений покинути Оренбург і повернутись до Сиктивкару. Пошуково-дослідна робота С.О. Попова, яка нараховує понад 30 друкованих творів і значну кількість ненадрукованих рукописів, отримала високу оцінку з боку наукових кіл уральського регіону, місцеві дослідники посилаються на його статті і до сих пір вони лишаються затребуваними новими поколіннями істориків.   

ЛІТЕРАТУРА

1. Великая Дружба: Сборник общественно-политических статей и литературно-художественных произведений, посвященных 300-летию воссоединения Украины с Россией. – Чкалов: Чкаловское книжное издательство, 1954. – 105 с.
2. Дубинин А.Н. С.А. Попов – исследователь истории украинцев Оренбуржья // Мысль. – Оренбург, 1996. – № 3. – С. 79–82.
3. Зобов Ю.С. Подвижник краеведения // Историки и исследователи Оренбургского края: историко-биографические очерки. – Оренбург: Изд-во ОГПУ, 2007. – С. ?–?
4. Личное дело С.А. Попова // Оренбургский губернский историко-краеведческий музей (далее – ОГИКМ). Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 1. – 39 арк.
5. Попов С.А. Документы по заселению Оренбургского края. Оренбургский уезд // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 3. – Б.н. – Рукопис.
6. Попов С.А. Из истории поселения украинцев в Чкаловской области // Великая дружба. – Чкалов: Чкаловское книжное издательство, 1954. – С. 60– 84.
7. Попов С.А. Из истории поселения украинцев в Чкаловской области // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 17. – 45 арк. – Машинопис.
8. Попов С.А. История заселения Адамовского района // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 7. – Б.н. – Рукопис.
9. Попов С.А. Материалы к очерку «Из истории поселения украинцев в Чкаловской области» // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 18. – 54 арк. – Рукопись. 
10. Попов С.А. Очерк о заселении Оренбургского края в XVIII в. // ОГИКМ. Личный фонд С.А. Попова. – Оп. 1. – Спр. 38. – 101 арк. – Рукопис, машинопис. 

Опубликовано: Чернієнко Д. Внесок С.О. Попова у вивчення українського населення Південного Уралу // Українознавство. – 2012. – Вип. 4.

Материалы разделов

Кто онлайн

Сейчас один гость и ни одного зарегистрированного пользователя на сайте

Подписка